Блог Центру навчальних та інноваційних технологій УКУ

про методики викладання в т.ч. із технологіями, про освітні ресурси, цифрові інструменти та багато іншого.

Повернутися

715 Переглядів

Асистенти vs «семінаристи»: українські реалії та американський досвід

У шкільні роки слово «асистувати» в моїй уяві було дуже міцно пов’язане з медициною, а саме з оперативним втручання, роботою хірурга чи лікаря-інтерна. Можливо, тоді на мене впливали батьки-лікарі та перегляд фільмів на медичну тему і це слово мало дуже медичний відтінок. Проте я чітко розуміла, що асистент – це той, хто бере участь у якомусь важливому процесі, співдіє, допомагає і, водночас, набуває нових знань та вмінь, а саме асистування – це практика та випробовування набутих знань задля отримання нових.

Під час навчання в університеті в моєму «словнику» це поняття набуло нового змісту та значення. На численних курсах, які складались із лекцій та семінарів, я вперше побачила «асистентів» – помічників лекторів, які проводили семінарські заняття з підгрупами на нашому курсі. Це були або інші викладачі, які працювали з лектором на тій самій кафедрі, або аспіранти, які ще тільки набували досвіду проведення практичних занять. Серед студентів цих асистентів жартома називали «семінаристами». Їхня участь у курсі була допоміжною, бо вони слухали та оцінювали письмові завдання, а також усні відповіді, стежили за відвідуванням та вчасним здаванням робіт. Водночас вони були певними «медіаторами» між студентською групою та лектором, тому через них можна було полагодити різні практичні питання чи справи (перенесення дедлайну, відпрацювання пропущених занять тощо).

Ця роль у навчальному курсі не була «другорядною», як дехто може стверджувати. Хоча у великих українських університетах (знаю це з розповідей знайомих, які побували в цій ролі), де існує поняття «потоків» і кількість студентів на одному курсі вимірюється сотнями, ці асистенти частенько бувають «безмовними рабами системи», бо ведуть численні семінари на стаціонарі, читають «начитки» для заочників, виконують паперову кафедральну роботу і мають дуже скромні зарплати. На жаль, такими є реалії та проблеми української освіти.

В американських  та багатьох європейських університетах уже досить давно існує така роль у навчальному процесі як “teaching assistant” (ТА). Її можуть виконувати студенти, які щойно закінчили бакалаврську програму чи навчаються в магістратурі або аспірантурі. Вони проходять певну попередню підготовку перед початком курсу (тренінги, зустрічі з лекторами та викладачами) та мають системні зустрічі впродовж семестру для консультування щодо різних питань та ситуацій ід час занять.

Наприклад, Julie Dodd у своїх порадах новим асистентам, які починають працювати в університеті Флориди, радить дотримуватись трьох принципів:

 

  • «передавати викладацький ентузіазм»
  • детально прописувати силабуси та дедлайни до курсу
  • налагоджувати контакт із студентами, але дотримуватись дистанції (наприклад, використовувати електронну пошту для комунікації, а не телефонні дзвінки; відредагувати свою фейсбук сторінку тощо)

 

Вона також вважає, що «викладачі-ветерани» — так вона називає досвідчених лекторів — мають ділитися своїм досвідом із асистентами і заохочувати їх до питань та дискусій під час особистих зустрічей, бо це частина успіху всього навчального курсу та семестру загалом.

Також американські університетські асистенти частенько пишуть про свій досвід та дають поради іншим. Наприклад, Jessica Brannon-Wranosky з університету Північного Техасу, яка працювала асистентом, пише про кілька «образів» асистента: професійного помічника; «оцінювача» (“the grader” — того, який ставить оцінки); спеціаліста із комунікацій, а також власне студента, який може поєднувати своє навчання та асистування.

Як бачимо, американська університетська система залучає до асистенства навіть «бакалаврів», на відміну від українських вишів, де цю роль переважно виконують або аспіранти, або молоді кандидати наук. Дуже часто це можна пояснити якимось страхом перед можливою некомпетентністю студентів, які закінчили чотирирічну університетську програму і мали лише коротку педагогічну практику в школі (переважно, студенти гуманітарних напрямів підготовки) та небажанням розробляти якісь нові підходи до побудови власних університетських курсів (тобто урізноманітнювати форми та методи викладання). Також таке залучення студентів чи аспірантів потребує співпраці з різними університетськими відділами, які мали б розробляти онлайн-курси, організовувати тренінги та методичні семінари. Оскільки тоді інтеграція «молодих асистентів» в курси була ефективнішою, якіснішою і, водночас, мала б практичний результат.

Мій власний досвід асистування під час навчання на магістратурі та аспірантурі завжди був джерелом дуже цінних знань і вмінь, які вкрай складно здобути читаючи навіть дуже сучасні посібники з педагогіки та методики викладання. Саме в аудиторії можна практично спробувати багато цікавих і корисних порад від відомих викладачів чи публічних промовців. Якраз можливість щось апробувати, попрактикувати, самостійно потренувати з групою студентів і є, на мою думку, найпривабливішим у цій ролі «другого плану», яку на жаль, недооцінюють в українській педагогіці вищої школи. Адже асистент на семінарському/практичному заняття – це, майже, дослідник, який робить свої перші експерименти в науковій лабораторії.

Категорія:

Підписатися на новини блогу

pornobis.net duvporn.net pornovidio.com