Часто молоді викладачі, особливо ті, хто ще недавно самі були студентами, приходять в аудиторію з твердим наміром зробити предмет свого курсу доступнішим. Вони пам’ятають, якими нудними й обтяжливими можуть бути заняття в університеті, тому щиро прагнуть змінити ситуацію на краще. Серед таких була і я.
Слід додати, що моя спеціальність – філософія, не належить до найзахопливіших університетських дисциплін. Часто, коли я повідомляю своїм співрозмовникам, що викладаю філософію, у них на обличчі з’являється співчутливий погляд, адже у більшості випускників українських вузів досвід занять з філософії, відверто кажучи, не надто позитивний.
Отже, я вирішила бути «іншим» викладачем. Мені хотілося, щоб студенти любили філософію так само як люблю її я, щоб захоплювали філософськими ідеями і прагнули пізнати істину.
Стратегія, яку я обрала для досягнення цієї мети, я назвала б «від протилежного». «Від протилежного» означало, що, якщо зазвичай мова викладачів філософії складна і плутана через термінологію і багатоскладні мовні конструкції, то я повинна навпаки спрощувати. Я намагалася уникати складних ідейних схем, а лексику підбирала максимально просту і зрозумілу. Мені здавалося, що таким чином я зроблю свій предмет доступнішим і цікавішим. Принаймні, я хотіла у це вірити.
Перші результати мого нового методу я помітила вже під час іспиту. Однак те, що я почула від студентів, мене радше засмутило, ніж потішило. Спрощення, яких припускалися студенти у відповідях, сильно спотворювали суть філософських концептів та систем. Це був не систематичний виклад, а «гоблінський переклад» філософських ідей – їхня пародійна і вельми некоректна інтерпретація.
Мене не полишало відчуття «кривого дзеркала»: манера викладу, яку використовували мої студенти, була спробою наслідування того, що вони почули під час занять. Цей психологічний трюк більшість з нас використовує несвідомо: щоб подобатися співрозмовнику, бути з ним «на одній хвилі», ми повторюємо його жести, міміку, спосіб мовлення. Для молодих людей, для яких викладач – не лише експерт, але й рольова модель, це був єдиний спосіб говорити про філософію. Іншого вони не знали.
Моя популістська стратегія бути «ближчою до народу» виявилася антипродуктивною і навіть шкідливою.
Втім це був дуже корисний урок, висновками якого я хочу поділитися з вами.
Недавно я натрапила на твіт однієї американської професорки, який дуже добре роз’яснює суть проблеми. Вона пише буквально таке: «Академічна культура робить ведмежу послугу плутаючи “серйозне” і “нудне.” Цілком можливо бути серйозним у власному дослідженні без нудних доповідей. Ба більше, найсерйознішими є ті, які дбають про залучення аудиторії».